Ніч яка місячна, зоряна, ясная!

Видно, хоч голки збирай.

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай.

Сядем укупочці тут під калиною –

І над панами я пан!

Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею

Стелиться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить:

Ген на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить.

Небо незміряне всипане зорями,

Що то за Божа краса!

Перлами ясними попід тополями

Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що ніженьки босії

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,

Тепло – ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно палке, як жар.